Ветеран Великої Вітчизняної, педагог з багаторічним стажем, а нині – просто гарна жінка у гарних літах – про себе, свої фронтові шляхи-дороги та віру, з якою живе Попри те, що спогадів про війну у Наталії Єремїївни Матвійчук, як сама запевняє, вистачило б не те, що на статтю в газеті, а на цілу товстелезну книгу (свого часу її однокласник – письменник із Соколівки Андрій Пилипович М’ястківський таки планував написати про жінку повість, забравши для своєї’ роботи всі її фронтові щоденники, та так і не довів справу до кінця, відійшовши у Вічність), спілкуватись із пресою їй не було снаги. Адже вважає, що це тепер ні до чого – у молодих ( а нині – їх час) – і своя історія, і свої інтереси, і свій уклад життя… Та жінку все-таки вдалось розговорити. Переконавши в тому, що без минулого немає майбуття.

Коли роки – усе багатство
У Наталії Єреміївни та високість літ, коли старість вже справді не радість. Адже хода важка, бо ноги підводять, і зір поганий, бо очі не бачать, і туга на душі така невигойна, бо єдиного сина в неї більше немає. Шість років тому його велике і добре серце не витримало ритму часу, по чому мати втратила гарну дитину, родина – люблячого чоловіка і батька, держава – талановитого інженера-конструктора.

- Володина смерть, – розповідає Наталія Єреміївна, -надірвала моє життя, відібрала силу духу, затуманила світ.
За цим жінка мерщій витирає сльози, що набігають на очі і продовжує далі:

- Оце тільки й залишилось, що їздити до нього на могилку, та й то здоров’я не дозволяє -вже два роки підряд там не була, отож планую, що, може, хоч цього якось вирвусь. Щоправда, увесь час просить мене переїхати до них у Київ внучка Світлана, так би мовити, поближче до могили сина, та я не хочу їхати зі своєї хати, бо у ній, як кажуть у народі, своя правда і своя сила.

Правда, та – не з хоромів, але Наталії Єреміївні разом із молодшою сестрою Олею, що перебралась до неї, тут живеться затишно. Остання, хоч і собі знедужає, разом із сином перебрали на себе всю хатню і городню роботу – за що господиня їм безмежно вдячна.

Так починалась війна
Війна Наталю Єреміївну застала у Соколівці. На десятому місяці вчителювання у місцевій школі після отримання атестата про середню освіту. У перший же її день родина Ярцунів провела на фронт батька, який на той час працював інструктором Крижопільського райкому партії та був капітаном запасу. Згодом у тил забрали брата Наталії та нареченого. А коли німці вже були у Вапнярці, вона разом з мамою та сестрою Олею, котрі переконували, що німці насамперед розстрілюватимуть за настійною рекомендацією місцевих керівників органів, комуністів та євреїв, подались в евакуацію. Нелегкою була та дорога: спочатку – до Умані, потім – за Дніпро, звідти – у Харків, а далі – у Башкирію. Під розривами бомб і снарядів, посвистом куль, під зойки поранених, крізь смерть, що чигала повсюди. Проте вона в її долі була, як і сама війна, і ні одній, ні другій нема забуття…

То була інша епоха
Згадуючи ті далекі воєнні роки, Наталія Єреміївна з особливою гордістю відзначає, що тоді наші люди були зовсім іншими – вихованими на великій любові і патріотизмі до своєї Вітчизни, яку геть усі йшли боронити. А з ними – й вона. Це було у 42-му, під час великої мобілізації, коли німці саме штурмували Сталінград. Отож, сівши із подругою у санітарний поїзд (у Башкири вони жили неподалік станції і працювали на ній, то розвантажуючи потяги із пораненими, то завантажуючи їх усім необхідним для фронту), вони потрапили на 3-ій Білоруський у склад 5-ої армії санітарних частин.

- Стріляти я не стріляла, -розповідає Наталія Єреміївна, – наше головне завдання на війні було допомагати пораненим: і виносили їх, і перебинтовували рани, і доглядали за ними по шпиталях та медсанбатах. І це теж було немалим внеском у Перемогу. А чого тільки вартувало постійно дивитись на понівечених війною людей – одних -на м’ясо, інших – на обрубок. Тут мужність, мабуть, була більшою, аніж убити когось.

І так – з дня у день, з року -в рік. Наталія Єреміївна на службі у санітарній частині пройшла і Росію (була поранена під Ржевом), і Білорусь, і Прибалтику, і Прусію. Ну а День Перемоги зустріла на Далекому Сході під Курськом, куди їх цілим ешелоном направили після взяття Кенігсбергу. Та про повернення додому, як тоді всі стали подумувати, не йшлося – їх повезли далі, в Амурський край, а звідси – в Манжурію, бо почалася нова війна – з Японією.

- Тут було ще важче, ніж на війні з німцями, – розповідає Наталія Єреміївна, – бо наші війська увесь час рухалися вперед, залишаючи далеко позаду шпиталі й медсанбати, на які нападав ворог, що сидів в укритті у сопках, вирізаючи їх часом ущент.

Але їй вдалось уціліти. А от батька, з яким доля звела воювати разом, і що був замполітом, тут було поранено, а у жовтні 1945-го, під час операції, він помер. Поховавши його у прикордонному містечку Градеко – там де поховані герої Хасана, – Наталія Єреміївна отримала свого роду “вільну”, повернулася у рідні краї. У той час як її дівчата ще поїхали на війну у Північну Корею. Бо так хотіла вона, Батьківщина…

Нагороди – для правнучки
По війні Наталія Єреміївна заочно закінчила Вінницький педагогічний інститут, працювала інспектором у соцзабезі, райвно, вчителювала у Крижопільській середній школі № 1 – гарно і довго, звідки і пішла на заслужений відпочинок. Вийшла заміж, народила сина, мала заслужену шану і авторитет у колективі. А сама ж бо понад усе любила свою справу і дітей, яких учила розумному, доброму, вічному.

Заслужила жінка і чимало нагород. Має ордени Вітчизняної війни, “За мужність”, Трудового Червоного Прапора, медалі “За Перемогу над Німеччиною”, “За Перемогу над Японією”, “За доблесний труд у Вітчизняній війні 1941-1942 рр.” , ряд трудових медалей. А ще їй присвоєно звання “Відмінник санітарної служби” та “Відмінник народної освіти”.

- Та он їх скільки, – показує на свою шану в металі Наталія Єреміївна, – буде правнучці Дашеньці, як підросте, чим гратись.

- Бо що, власне, з ними більше робити – чи то питає, чи то стверджує, ніяковіючи, наша героїня.

Плани і побажання
Особливих планів на перспективу Наталія Єреміївна не будує. Хіба що – полікувати зір у “Ексімері”, щоб хоч трохи краще бачити. Для чого планує попросити хоч якусь фінансову підтримку у теперішнього голови районної державної адміністрації Лідії Павлівни Семенюк, з якою добре знається і яка вже не раз виручала її у біді.

А ще, як уже говорила -відвідати могилку сина і … хоч трохи дожити до кращих часів, у які вона вірить, як в Україну і її народ. А тому й побажала всім крижопільчанам, користуючись нагодою газетного рядка, щастя й здоров’я, успіхів у побудові саме заможної і гарної держави, де буде добре всім. І… сонячно всміхнулась на прощання…

Схожих публікацій немає.